Вона з’явилася раптово. Дитина з вигуком „Мамо, там кицька!“ забігла в дім. У саду, на старому дереві сиділа молода білосніжна киця. Вона не могла злізти — собака біг швидко, але кішка на частку секунди виявилася прудкішою. Тепер же земля була далеко знизу, а під лапками — лише тонесенькі гілочки, які гойдалися від найменшого вітру. Їй пощастило, хоча вона про це ще не здогадувалася. Опинившись внизу, Киця зайшла в дім і почала в ньому жити. Білосніжна. Сніжка — так назвуть її діти. Кожного дня вона приходила в Дім, де її чекали — цілком забуте відчуття для кішки, яку кинули як непотріб. Увечері почалася злива, струмені дощу не давали вийти з дому, та й мокра трава на дотик їй не подобалася. Тепло від дубових дров і рівний гул вогню у печі присипляли її, і уві сні вона знову була грайливим кошенятком. Зранку люди поїдуть, але поки що кішка того не знала. Вона собі дрімала, затишно влаштувавшись у кріслі, а тим часом всередині неї готувалося до появи на світ нове життя.
Прохолодний світанок, із зеленуватим небом на сході, застав кицю сплячою. Машина від’їхала від хвіртки, залишивши теплий і безпечний дім позаду. 400 кілометрів „контрабандою“ потягом, без документів. Запахи, чужі й тривожні, примушували її стискатися в грудку на дні тісної сумки, в якій вона мандрувала до свого нового Дому.
